Володимир Кушпет вважає, що для більшості "патріотів" справжня українська культура залишаєтсья недосяжною

У селі Стрітівка, що на Київщині, існує унікальна за своїм змістом школа. У 1989 році, коли її лише заснували, назвали Школою кобзарського мистецтва. Зараз це вже Вища педагогічна школа кобзарського мистецтва, за великим рахунком музичне училище. Втім, як з’ясувалося, власне кобзарів, як насправді проглядається з назви, там не готують. Автентичне мистецтво викладають лише як факультатив, а в документах випускників зазначають – фахівець за спеціальністю «Музична педагогіка і виховання». Тобто учитель музики…

-Ну немає у нашій Стрітівці кваліфікації «кобзар». Хіба за духом і все, - коментує Володимир Кушпет, викладач старосвітських музичних інструментів, один з найкращих в Україні дослідників кобзарсько-лірних традицій, - якщо наші вихованці і кобзарюють, нині це лише для захисту практики на старших курсах. А ту всю казку один із її засновників, Василь Литвин, вигадав! От, «кобзар» - це щось таке магічне, таке, що заворожує, притягує…

Але ж правжні кобзарі в Україні є?

-Та я вже й не знаю, хто такі кобзарі (сміється)… Та і як їх можна визначити, коли майже всі, від Баштана до Литвина, співають авторські пісні. І їх у загальному й можна назвати кобзарями, але ж… Якось був концерт, присвячений Миколі Буднику, одному із засновників кобзарської традиції. Едуард Драч, мій дуже хороший приятель, прекрасно співає і грає на кобзі, але тоді він виконав історичну народну пісню, назвавши її думою, на що я, будучи науковцем, по-дружньому зауважив інше. А він так нахорохорився, що значить «не дума»? Дума! І мистецький бомонд із зали теж підтримує, дума, це справжня дума!.. От такий у нас хаос у головах. Ми живемо у повній національно свідомій темряві. Тому це не образа, коли я кажу, що не знаю, хто такі кобзарі. Та я вкотре наголошую, що у всьому треба точно висловлюватися, орієнтуватися на ґрунтовні дослідження попередників.

Стрітівка з її школою є справді унікальною. Та на неї з боку держави не зважають. А тут є можливість усе це вивчати. Зокрема й гру на старосвітських інструментах, чого не дають інші заклади, адже й гідні викладачі, яких на всю Україну – одне-два імені, у нас!

- Зауважте, інші музичні заклади освіти, хоча і мають схожі за автентикою кафедри такого не дають, – додала Директор школи Галина Іванова, -- наприклад, Інститут культури має кафедру кобзарського мистецтва. А от для фольклорні конкурси, скажімо, виконавців просять у нас, адже свої виконують лише класику …

Крім того, у конкурсі імені Григорія Китастого, одного із найяскравіших представників бандуро-кобзарського мистецтва ХХ сторіччя, майже всі учасники - стрітівчани! Як бачите, власне автентична українська традиція і знання про неї помалу вмирають.

-Занести б зараз, для прикладу, нашу Вересаєву кобзу до консерваторії, там і не знатимуть, як до неї підійти… - долучається до розмови Іван Кличак, викладач школи. - А от наші учні знають. Хоча при вступі конкурс у нас відсутній, тому, на відміну від ВНЗ, беремо усіх бажаючих, навіть без початкової музичної освіти. До речі, майже всі з наших вихованців, невідомо, чи й отримали б середню освіту, адже більшість переважно з сільської місцевості, з дуже бідних сімей. Тому, з іншого боку, у нашої школи й благородна місія. Діти також розуміють, що іншого шансу у них, сумнівно, що й буде - вчаться сумлінно…

- Крім цього, наш заклад – справжня кузня національних кадрів. Можете перевірити, – розказує Володимир Кушпет, - Усі вихованці, чи ті зі Львова чи з Донбасу, розмовляють українською навіть вступивши до ВНЗ. У в нашій школі просто надзвичайно глибокий патріотичний дух! Як на мене, діяльність таких закладів освіти варто було б заохочувати. Не дуже й важливо, ким стануть наші випускники, головне, що виростають вони справжніми патріотами, а не як більшість із нас просто корчать…

За підтримкою, пане Володимире, стосовно школи зверталися?-Є у мене давній приятель, Олександр Шокало, науковець і, до речі, сам музикант. – продовжує пан Кушпет. Якось я запитав, чи є надія на якусь реформу в галузі кобзарства і щодо самої Стрітівської школи. Адже їй зараз так скрутно, кілька разів хотіли навіть закрити… А він відповідає абсолютно відверто, що там усі, включно з Ющенком, мають інше мислення. Наприклад, якщо вони бачать вишиту сорочку чи надщерблений глечик, то відчувають, що це справді давнина. А от музика, нематеріальні звуки… цей сегмент культури для них поки що недосяжний. Тому, на кожне слово щодо термінових змін, нам закидають, як, це у нас немає української народної пісні? У нас вся Україна співає, яка це там у нас пісня вмирає?

Все ж народна музика в Україні є?-А що таке «народна музика»? Усі ми, науковці, прості кадрові працівники і простолюд, по-різному її розуміємо. От звернувся нещодавно один академік, який дуже переймався музичною справою, звернувся, якщо не плутаю, до Президента з проханням. Але не з тим, що потрібно створити організацію, яка б серйозно зайнялася дослідженням власне традиційної культури українців, що сьогодні є найбільш актуальним. Це прозвучить смішно, та він уклінно пішов прохати гроші на… 60 баянів... Тому, доки самі не будемо до себе серйозно ставитися, доти й ставатимемо героями ось таких легенд. Про яку ж народну музику можна говорити?

Які конкретні пропозиції маєте?

-Потрібно змінювати докорінно саму систему. Передусім, навчальну програму, а також звичне для держави фінансування «загниваючих музичних організмів». Крім того, варто нарешті створити при Спілці кобзарів України центр кобзарського розвитку і, можливо, навіть ліквідувати Міністерство культури і туризму України. Воно ж зовсім не розуміє свого завдання – не розшукує і не підтримує талановиті колективи. Крім того, було б доречним започаткувати гранти чи щорічну стипендію, справи пішли б краще. З іншого боку, у нас нібито й усе є: і Спілка кобзарів існує, і кафедра кобзарського мистецтва в Інституті культури теж є, усілякі огляди, конкурси і номінації повводили, однак самого бажання вчитися не зосталося. Це все тому, що ми не згуртовані і зовсім умовні речі вважаємо за традицію… Тому нічого й не виходить. Ми самі у цьому винні.

(2006p.)